давна традиційною одежиною жителів гірських регіонів Закарпаття, як чоловіків, так і жінок, була гуня. Ще до середини ХХ століття важко було уявити верховинців без цього автентичного верхнього одягу в будь-яку пору року.
Чоловічі гуні були переважно довгими, до колін. А жіночі – коротші, до середини стегон чи нижче пояса.

Як правило, родина мала до десяти гунь – святкові і буденні. У білих – ходили до церкви та одягали на весілля. Чорні та сірі одягали у будні та на похорон.

Гуні на Закарпатті здавна виконували функцію оберега. Вони були постійним атрибутом весільного обряду, їх кидали молодим під ноги і «затанцьовували» весілля – «щоби щасливі були, щоби багаті були».
На Святвечір, коли господар вносив сіно до хати, господиня стелила за порогом у сінях гуню, аби чоловік не ступав на голу землю, щоб у Новім році жилося в теплі й добрі, аби врожаї були.

Коли будували «хижу» (хату), як стіни були виведені, покладені крокви, то майстер одягав гуню і примовляв: «Щоби цеся хижа не текла, до скончанія віка, щоби дощ і сніг зсувався з хати як з гуні…».

Сировиною для гуні слугує овеча вовна. Стрижуть тварин щовесни, потім пропарену, вимиту і висушену вовну «чіхрають» (вичісують) на спеціальних щітках, а далі «махають» – скручують нитку на куделі і веретені, снують основу на снувальницях. Відтак відбувається процес ткання за допомогою старовинних «кросен» – горизонтальний ткацький верстат. Останнім етапом є обробка тканини водою у «валилі» – спеціальній споруді на гірському потічку.